Прочитав я нещодавно ще одну книгу - ось таку



На обкладинці було:
"Ейджі Міяке прибуває до Токіо. Він шукає батька, якого ніколи не бачив. Але місто може перетворитися на заплутаний лабіринт, якщо тобі 18, у твоїй кишені порожньо, а Джон Леннон – єдина людина, якій ти довіряєш. Пошук-полювання розгортається на межі між реальним містом та свідомістю хлопця. У цьому світі герой зустрічається з нумізматами, начальниками станцій, домогосподарками, мисливцями за людськими органами та божевільними шеф-кухарями."

Я вже закладався ніколи не читати, що пишуть в анонсі, і, як завжди, вгадав :) Усе не так. Мабуть, чувак справді жив у Японії, бо Токіо в нього геть не таке, як у моїй уяві, аніме, дорамах, японських фільмах, японських книгах та музиці японьских же виконавців. Тепер по порядку.

В Токіо майже немає висоток - одна є, "Паноптікум", що її видно з любої частини міста, та ще безліч сірих брудних будинків. Немає ніяких кондо та іншої дурні - мебльовані кімнати, ось житло справжнього японця.
Їсть японець зрозуміло гамбургери та піцу. Іноді у тексті проскакують так звані "вермішельні", але що там за вермішель - невідомо. Додому він теж зазвичай заказує піцу - що ж іще, справді?
Музика яка слухає кожний японець, звичайно, лише американська. Фільми теж - ніяких дорам, лише голівуд. Ну, інколи, Кітано - інших режисерів немає в Японіїї. І все лише на відеокасетах - азійський розгул VCD - міф. 
Письменників в Японії два - Харукі Муракамі та Банана Єсимото. І ніякої манги - комікси онлі.    
Ще в Японії є якудза. Керує якудзою Хрещений Батько, звичайно ж. Його і називають так усі ці страшні бандити, що льотають на чорних каділаках, і вирішують злочинні свої справи за грою в боулінг та покер. До речі, хрещений батько є хрещеним батьком сина мера. Отакої.
  Далі не буду, втомився...

Тепер до сюжету.
У місто приїздить хлопець з села - головний герой, і ця книга про його життя та пригоди. Переказувати не буду - хто хоче може прочитати. Історія досить забавна, але, на мій смак, млява (ну, ще й банальна - але то таке) - загалом, як для метро нормально. Головне до неї добратися - бо перші 200 сторінок займає якась дурнувата словесна вермішель з присмаком провінційного модернізму. Далі буде трохи цікавіше, але кінець ніякий. Я б порадив відрахувати 200 стрінок спереду, 10 ззаду і висмикнути середину - книга від цього стане значно краще, але  клятий автор мене розкусив - і напхав у книгу якісь оповідки про звірів, що я спочатку був читав, думаючи що вони мають якийсь сенс, а потім втомився і перелистував - бо зрозумів що вони тут задля пустої примхи - як розповідь про осикові кілки у інститутських дипломах.

А, зовсім забув. Ленон появляється двічі - перший раз як постер у кімнаті, а другий - у сні героя за пару сторінок до кінця -разом з Дебюссі і ще якимись мертвими героями. Якби я той сон не прочитав, то зекономив би 3 хвилини і не втратив нічого. Шеф-кухарів і нумізматів не пам`ятаю. Мабуть десь проґавив.

загалом. Маємо оповідку про сільського хлопця перехідного віку у великому місті (назва - на вибір) на 100 сторінок та ще на 300 дурної полови до купи. Як у моєму дитинстві - хочеш гарну книжку - купуй три томика класиків марксизму. Таке собі пакетне читання. В цілому ставлю 3+.

Переклав оце діло Негребецький (серіал Альф - пам`ятаємо?) - тому я й купився. Перекладач з нього непоганий, молодець. Але здається це трохи не його жанр. Або тут нічого зробити не можна - перекладай чи не перекладай. Чи треба було це читати - хто зна. Я бачив людей яким сподобалося. Вони живі і в своєму глузді. Може, я якийсь занадто вибагливий, га?

А завтра-субота
Не треба на роботу
«Борщ»

«Кальварія» видала оцю книгу. А я її прочитав.




    Колись я вже читав Мак’юена - «Амстердам» - ще, мабуть, у 2000 році. Тоді він мені навіть сподобався - хоча я й не пам`ятаю, чим саме. Тверда четвірка, зауважив тоді я.  Чувак, що дав мені цю книжку, сказав, що Амстердам - то найслабший й найпопсовіший роман цьго автора, а, мовляв, оцей - мабуть найкращий. Окей...
   На обкладинці було написано ось таке:
«У цьому романі переплелись алюзії гічкоківських трилерів, посткатастрофні алегорії 11 вересня, сімейна хроніка та міркування про сенс життя. Майже репортажні описи щоденної роботи нейрохірурга, навколишній світ, сповнений терористів і політиків, приватні задоволення — життя, стиснуте в метафору одного дня».
   Це мене злегка насторожило. До того ж я, як Аліса, здивувався, що в книзі немає ні картинок, ні діалогів. Але все ж прочитав її.
   Зміст я перскажу зараз стисло - жив собі нейрохірург під 50, в нього кохана дружина-юрист, двоє дітей - один блюзмен, а інша - пришелепкувата поетеса. А ще є тесть - старий англійський поет-лауреат, він же пияк і скандаліст. Отака сімейка (Фаулз, привіт :) ). Потім одного ранку головний герой зустрічає психа, лається з ним. ввечері той псих приходить до ньго додому з ножем і, як кажуть рецензенти, "змінює рутинне життя хірурга на пекло" (Бенкс?). Пекло триває хвилин п`ять поки псих не падає з драбини і не ламає собі череп. Психа везуть в лікарню, і там хірург робить йому операцію. Вдалу. Кінець.
   300 сторінок це займає. Причому псих приходить десь на 270. А поетеса і блюзмен на 200. А ло того один підстаркуватий хирург розважає читача в міру своїх слабких сил.
  Звичайно, сторінки не показчик - той же Фаулз, царство йому небесне, писав ще з більшим розмахом («Даніел Мартін» - там мабудь 1000 сторінок загалом ні про що, я два рази прочитав ;) ).  Але є маленький нюанс. Чим заповнені ці триста сторінок окрім "оригінального" сюжету, що тягне максимум на 10? Можливо тонкими метафорами? Або деталями, що розкривають душі героїв? Нюансами людських відносин? Або алюзіями на щось-там-таке? Не вгадали :) Там трохи "міркуваннь про сенс життя"  - досить-таки  тупуватих, та ще вода. Води там як в моїй дипломній роботі про атомні станції - відра.
   До останньої сторінки я гадав, що почнеться якесь дійство, або хоча б з`явиться відповідь жо чого все це - всі ці погонні метри нудного бурмотіння ні про що - але ж ні. Закінчилось все тим чим і почалось - тобто нічим. Пружина сюжету мляво колихнулася. картонні герої зробили пару механічних рухів, автор видав на-гора ще півтонни банальностей.Та й по всьому
   Загалом моє враження - з автора «Амстердаму» (1998) на момент виходу книги (2005) вийшов пшик. Він веде себе як майстер слова (ще б пак - йому ж 60, митець, лауреат!), надуває щоки, пише довгі абзаци з міркуваннями про сенс життя, але це виглядає недоречно і смішно - книга відверто слаба. Але це не стало їй на заваді - «Книга видана більш, ніж 10 мовами. 2005 року вперше вийшла англійською і тоді ж отримала премію «James Tait Black Memorial Prize». Тоді автор отримав 20 тисяч фунтів стерлінгів»...  
  Нарешті я зрозумів навіщо написана ця книга. Важке життя в сучасному місті... «Общєє подорожаніе товаров пєрвой нєобходимости, не говоря ужє о прєдметах роскоші»... Жінці шубу на зиму ... За лаштунками анемічного тексту все білшье проявлялася лисина Саші Бло. Дарма, що люди, купивши це, кинуть її на полку - «Нє асіліл. Много букав». І не треба. Не варта вона того. Я б теж її не читав, але ж з Оболоні до Контрактової та назад - півгодини в день.